Головна

Снятинщина – мальовнича земля Покуття, благословенний Богом край Черемоша й Пруту, розкішних природних ландшафтів, різноманітних видів флори і фауни. Чисте повітря, м’який клімат, екологічно чисті продукти, джерельна вода. Колоритний край, що багатий історією, неповторними традиціями, звичаями і обрядами.

Снятинський район – територія, де можна отримати емоційне піднесення і від природи, і від спілкування з людьми, які протягом століть не перестають захоплювати та дивувати всіх, хто мав можливість відвідати наш духовно-багатий і мистецьки-творчий край, оспіваний талановитими поетами.
Зустрівшись і поспілкувавшись з обдарованими, гостинними і щедрими людьми, назавжди закохаєшся в цю самобутню, Богом дану землю, батьківщину новеліста світової слави Василя Стефаника і легендарного полковника УПА Василя Андрусяка.  Далекого 1900 р. у нашому краї народилась славна «Завальська Січ», яка стала історичним імпульсом до створення армії Українських Січових Стрільців.

Дух творчості, любові до краси та батьківської землі збагатив українську культуру високохудожніми творами в галузі літератури, музики, образотворчого і фотомистецтва, що їх  створили і ще творять  всесвітньовідомі Василь Касіян, Іван Остафійчук, Ярема Гоян, Ганна Гаврилець, Василь Пилип’юк та Богдана Фроляк. Усі вони є лауреатами Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Відвідайте гостинну снятинську землю, де у сьогоденні відчувається подих віків!

 

З повагою

 

Голова районної ради                                                                     Іван УГРИН

« назад до переліку

16.08.2016    
Привітання для героя УПА, учасника Норильського повстання
 

Луців Михайло Федорович — приклад відваги, терпіння та щирої любові до України.

На Снятинщині залишилося не  так і багато героїв УПА, які могли б детально розповісти про часи національно-визвольних змагань. У селі Княже проживає славний син України, ветеран УПА, багатолітній політв’язень сталінських таборів Луців Михайло Федорович. Цій мужній і нескореній духом людині 14 серпня 2016 року виповнилося 93 роки. Із поважним днем народженням Михайла Луціва щиросердечно привітав заступник голови районної ради Петро Маліборський, передаючи вітання від голови районної ради Івана Угрина, бажаючи високо поважному імениннику здоров’я, довголіття, сили духу, а ще дякуючи за його життєвий подвиг, за всі терпіння, поневіряння у таборах, світлу боротьбу та служіння Україні. Героя-іменинника також привітали заступник керуючого справами виконавчого апарату районної ради Петро Гнідан та радник голови районної ради Тетяна Вовк, захоплюючись героїчним життєвим шляхом Михайла Луціва, учасника Норильського повстання, котрий скромно доживає віку у рідному селі. Як зауважив заступник голови районної ради Петро Маліборський, наш краянин, котрий стільки пережив, свідомо поставивши на олтар боротьби за Українську державу  свій життєвий шлях, заслуговує набагато більшої шани і визнання. «Про саможертовний шлях цього героя, багатолітнього політичного в’язня, істинного бандерівця, довший час публічно не згадували, на відміну від інших учасників та організаторів повстання у таборах Норильська. Це несправедливо, тож хочеться, щоб ще за земного життя цієї унікальної людини сучасники висловили свою повагу, шану та любов. Легендарний Михайло Федорович заслуговує цього» - сказав П. Маліборський.

Представники районної ради уважно слухали  спогади дідуся,  доля якого незвичайна, як і життя - важке, героїчне, мудре…

Життєвий шлях борця за Україну

Народився Михайло Луців 14. 08. 1923 року в багатодітній сільській родині в Нижньому Струтені Рожнятівського району. У 1941 році, коли прийшли фашисти, кожен хлопець, який не хотів виїжджати до Німеччини, на примусові роботи змушений був безоплатно працювати на місцевих підприємствах. На фабриці у Брошневі Михайло Федорович разом з односельцями пропрацював дев’ять місяців.

Згодом почала наступати радянська армія, мобілізуючи у свої війська  молодих хлопців. М. Луців у радянську  армію не пішов, а вступив у патріотичні лави УПА.

Одного разу, як розповів М. Луців працівникам районної ради, а також свого часу і Вікторії Горинь, учениці Снятинської ЗОШ, яка два роки тому здійснила запис спогадів героя, він зустрівся  з  полковником УПА Василем Андрусяком. Це було тоді, коли Михайло Федорович з вояками переходив з Рою до Хриплина через Чорний ліс… 

5 травня 1944 р.  декілька воїнів УПА пішли  за продуктами до села. Вони мали чекати, поки їм хтось з села принесе харчів. Та цього ж дня трьох повстанців, серед яких був і пан Луців, видали. Полонених  відправили в Івано-Франківськ, де Михайлові Федоровичу було оголошено вирок: п’ятнадцять років каторжних робіт. Пізніше всіх ув’язнених повезли до Львова, а далі — у Красноярський край на пересильний пункт, з якого переважно усіх відправляли на Північ.

У жовтні 1944 р. у Норильську  Михайлові Луціву визначили місце перебування — табір  «Зуб-гора», де зимувати довелося в палатках. «Тут було дуже холодно,    згадує  Михайло Федорович, — особливо вночі. Ми змушені були тулитися один до одного, щоб зберігати тепло і так не замерзнути. Вдень ходили на роботу та палили вогонь у бочках від солярки, щоб трішки зігрітися. 

Літом 1945 року ув’язнених перевели до БОФ (большая обогатительная фабрика). Там Михайло Федорович працював два роки. Після того всіх засуджених на п’ятнадцять років каторги, відправляли у третій горничий спецтабір, де вони важко  трудилися на роботах у цементних та  військових заводах. Ці часи пан Луців згадує з великим болем.

Після смерті Сталіна режим став трохи легшим, проте їх все одно не відпускали додому. Більшість у таборі складали українці із західних областей. Михайло Федорович пригадує ті жахливі події, з яких розпочалося повстання. «Якось заселили в наш табір чотирьох хлопців із Львівської області. Вони мали м’яч і почали грати у волейбол. Солдат на сторожовій вишці, звернув на це увагу і наказав зупинити гру. Хлопці не послухали. Тоді  він подзвонив до начальника табору і  вистрілив у кожного з юнаків. Всі чотири лежали мертвими. Потім віднесли їх під санчастину, поскільки була неділя там нікого не було.  А один в’язень з Коломийщини, на прізвище Худоба, узяв своє простирадло, прив’язав на палицю і хотів на конторі табору жалобний прапор вивісити щоб привернути увагу місцевого населення. Заліз на драбину, однак пострілом вартового його було вбито. Так п’ять чоловіків весь тиждень лежали на землі, та ніхто із керівництва лагеру, на вимогу ув’язнених, не приходив. Викопали ми тоді їм яму, а в Норильську вічна мерзлота: там двадцять сантиметрів глини, а далі – замерзла земля. Тих хлопців поховали, накривши дошками і чергували цілодобово, в очікуванні комісії з Москви, щоб розглянула цю справу та інші вимоги ув’язнених”.

Тоді ж, у 1953 році, цей факт став поштовхом для Норильського повстання. Там було багато в’язнів різних національностей, проте розпочали повстання саме українці. Однією з умов політв’язнів була вільний вихід з зони. Розпочався страйк. Вночі приїхали танки з озброєними солдатами.  Військові зняли дріт з зони і сказали, щоб усі виходили з табору, ніби всіх відпускають на волю. Насправді ж так  москалі намагалися зупинити повстання, а тих хто наважувався вийти – розстріляли. Багато людей вийшло, лише воїни УПА залишалися на місці. Вони створили бригаду, бригадиром якої був Турчин Іван, а головою — Гринівський Василь. Саме вони контролювали «коридор» і не пускали солдатів всередину лагеру. Разом з ними стояв і наш Михайло Федорович. І все ж таки, на жаль, — згодом повстання, яке розпочалося у третьому гірничому таборі, було придушене...

У 1955 році Михайла Федоровича звільнено. За вказівкою НКВД політв’язнів відправили  до Владивостока, а далі  було місто Канськ. Незабаром, за наказом «згори» про з’єднання сімей, Михайла Федоровича відпускають в Караганду, до матері, яка була виселина. В Караганді працював столяром. Там познайомився з дівчиною Марією, уродженкою села Княже Снятинського району.  В 1956 р. в Караганді вони й одружилися, народилися два сини.

...Сьогодні невістка пана Луціва Світлана говорить: «Він надзвичайно добра та чесна людина. Дідусь — наш скарб, ми гордимося ним, вчимося мудрості, людяності, любові до України. Часто разом згадуємо усі події, які він пережив. А скільки він горя переніс… Тут, у Снятинському районі, мабуть, не має такої людини».